ДРА́ЛА, присудк. сл., розм. Швидко тікати куди-небудь. Повиїдав [Лис] усе чисто, решту порозливав, а сам драла (Фр., IV, 1950, 60).

◊ Дава́ти (да́ти, задава́ти, зада́ти) дра́ла — швидко тікати, бігти куди-небудь. Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати (Н.-Лев., II, 1956, 372); Андрійко тільки язика виставив і задав драла по вулиці (Григ., Вибр., 1959, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 405.

Дра́ла нар. Бѣгомъ. Так я від його драла, одбіг з півгонів та й став. Стор. І. 148. Оттут то вітри схаменулись, і ну всі драла до нори, до ляса, мов ляхи, шатнулись. Котл. Ен. І. 11. Дра́ла да́ти. Убѣжать, удрать. Дав од неї драла не оглядаючись. Стор. І. 54. І до плуга, і до рала, і до хлопців дала драла. Ном. № 8807. Дра́ла дмухну́ти, дря́пнути. Удрать. Спалив оселю у Калиновського та й дряпнув драла. К. ЦН. 172.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 440.