ДО́СВІТКИ¹, ток, мн., рідко. Те саме, що до́світок. Зимові деньки сумрачні, зимові вечори і досвітки довженні, як море (Фр., І, 1955, 153); Погасне світло; та палають очі, Аж поки досвітки в вікно тихенько Заглянуть сивими очима (Л. Укр., І, 1951, 180).

ДО́СВІТКИ², ток, мн., заст. Зібрання сільської молоді, організовані для спільної праці і розваг в осінній та зимовий час. Оце було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться (Укр.. казки, 1951, 333); На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає (Шевч., II, 1953, 128); Маланка взяла прядку, подалася на досвітки (Горд., І, 1959, 25).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 382.

до́світки — старовинні вечірні (що часто тривали до світання, «до світу», — звідки назва) зібрання сільської молоді для спільної праці й розваг в осінній та зимовий час; збиралися, як правило, в складчи­ну, перев. натурою («куряча складка»), рідше грішми; досвітки почи­налися від свята Кузьми-Дем’яна; прикметник — досвітча́ний; у спо­лученні: досвітча́на ма́ти див. ма́ти 4.Оце, було, як підуть на досвіт­ки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться (казка); Ой маєш ти, моя мати, іще дочок п’ять; не пус­кай їх на досвітки, нехай дома сплять (П. Чубинський); На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 197.