ДОРІКА́ННЯ, я, с. Дія за знач. доріка́ти. [Нянька:] Відтоді почались сварки [з дружиною], сльози, дорікання!.. (Кроп., III, 1959, 102); Терпеливо зносила [невістка] дорікання, щоб не озлить матері (Горд., II, 1959, 236); // Незадоволення, звинувачення, висловлені комусь з приводу чого-небудь. Князь Курбський утік до Литви і відтіля надсилав повні трутизни і дорікань листи цареві (Ів., Таємниця, 1959, 178).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 377.

Доріка́ння, ня, с. Укоризна, упреканіе, упрекъ. Сміливі дорікання і горді протести Іова здавались би сучасникам Вздри і Неемії богозневагою. К. Іов. VII. Було не витерпе єї дорікання за ту горілочку і надає їй бебехів. Стор. МПр. 153.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 426.