ДОН, а, ч. Слово, що додається до імен знатних чоловіків в Іспанії. В того ж дона Педро купили ми кілька лантухів, попрали їх в озері, на них спали, ними й укривалися замість ковдри (Мур., Бук. повість, 1959, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 367.

Дон, на, м. = Донець. Якийсь дон кашу міша в казанах ложкою. О. 1862. І. 76.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 421.

Дон = Дін — річка на півдні Росії (колись — на південних кордонах Київської Русі), оспівана в україн­ській народній творчості, оскільки була місцем численних боїв русичів, а пізніше запорожців з напад­никами; у народі донами (донцями, дотиками, дончичками) називали також донських козаків, багато з яких є потомками запорожців. Дон, Дон, а дома лучче (М. Номис); Дон Доном, а найкраще дома (при­казка); Прийшли козаки з Дону і по­гнали ляхів додому (приказка); Ой, запряжу я воли У всі чотири вози, Піду я на Дін риби брать! (пісня); їхав козак із Дону додому (пісня); Молодая удова двох дончиків любила (пісня); Ой ти, вдово молода, Чи пі­деш ти за донця? (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 195-196.