ДОЛІ́ВКА, и, ж. Утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в приміщенні; взагалі підлога. То лінива дівка, як не мита долівка (Укр.. присл.., 1955, 196); Ось вона босими ногами почовпала по холодній долівці прямо до стола (Мирний, IV, 1955, 298); На цегляній долівці лежали кружки (Коцюб., І, 1955, 39); Місяць крізь віття ткав у клуні на долівці якісь химерні узори (Головко, І, 1957, 135); Пішов [Арсен] через просторий порожній зал по кахляній долівці (Дмит., Розлука, 1957, 108)
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 359.
Долі́вка, ки, ж. Земляной полъ, вымазанный глиною. Вас. 194. Сим. 2. Чуб. VII. 383. Скриня… одчинена, розбитий замок лежить коло неї на долівці. Кв. Ум. Долі́вонька, долі́вочка.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 417.
долі́вка (зменшено-пестливі — долі́вонька, долі́вочка) = діл — у традиційному українському помешканні — утрамбована, вирівняна та помазана глиною земляна підлога; застилали домотканими доріжками, свіжою травою. То лінива дівка, як не мазана долівка (прислів’я); Ось вона босими ногами почовгала по холодній долівці прямо до стола (Панас Мирний); Як мертва на діл повалилася (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 192.
