ДОЛИ́НА, и, ж. Рівна плоска місцевість, розташована між горбами чи горами. Сонце гріє, вітер віє З поля на долину (Шевч., І, 1951, 11); Вона з цебром у руці спускалася в долину, до джерела по воду (Чорн., Визвол. земля, 1959, 5); Село ховалося в глибокій долині (Мик., II, 1957, 270).

У (в, на) доли́ні, діал. — внизу. Ми навіть бачимось мало, бо мешкаємо в різних поверхах (хтось нагорі, а господар в долині) (Л. Укр., V, 1956, 387); У (в) доли́ну, діал. — вниз. Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього [Андрія] згори в долину (Коцюб., II, 1955, 56}.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 358.

Доли́на, ни ж, Долина. Мет. 79, 69, 102. Єв. Л. ІІІ. 5. Ой по горах, по долинах, по широких українах, ой там козак похожає, у бандуру виграває. Мет. 73., Ум. Доли́нка, доли́нонька, доли́ночка. Ном. № 14228. Стор. І. 89. Мет. 79. Шевч. 262.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 416.

доли́на (зменшено-пестливі — доли́нка, доли́нонька, доли́ночка) = діл — рівна пласка місцевість, роз­ташована між горбами та горами; у народнопісенній творчості часто символізує вулицю, а гори, між якими вона знаходиться, символі­зують будинки: «І по горах, і по долинах Сив голубонько літає, Со­бі пароньки шукає, Товариша ви­кликає: — Товаришу, рідний бра­те, Виклич мені дівку з хати»; сим­волізує також горе, нещастя («Ви­сокі гори мають великі доли», «Нема гори без долини»). Ой по го­рах, по долинах, по широких українах, ой там козак похожає, у бан­дуру виграває» (А. Метлинський); Як летіла ворона догори, то й кря­кала, а як на діл, то й крила опус­тила (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 192.