ДО́ЛЕНЬКА, и, ж., нар.-поет. Пестл. до до́ля¹ 1. Доленько моя! Не дай мені вік дівувати (Шевч., II, 1953, 147); Чи знайду я коли-небудь Власну доленьку, Чи все тягти чуже ярмо Та неволеньку? (Граб., І, 1959, 111); Видно, моя доленька Вже така, Що я стала жінкою Гірника (Дмит., Добрі сусіди, 1951, 42).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 358.

До́ленька, до́лечка, ки, ж. Ум. отъ до́ля.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 416.