Про УКРЛІТ.ORG

докучати

ДОКУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОКУ́ЧИТИ, чу, чиш, док. Повторюванням, одноманітністю дій, слів і т. ін. неприємно вражати; набридати. Він довгі літа докучав панові різними процесами (Фр., III, 1950, 266); Він часто докучав дидаскалам [учителям], розпитуючи їх, що означає те чи те (Тулуб, Людолови, І, 1957, 316); Докучила баба своїми словами дідові (Ів., Укр.. казки, 1950, 89); // перен. Не давати спокою, мучити, турбувати (про почуття, хвороби, думки і т. ін.). Голод почав йому докучати і разом з голодом почала злість підступати під серце (Фр., IV, 1950, 72); Не міг зразу одповісти на Ваш останній лист, серце так докучало, як ніколи перше (Коцюб., III, 1956, 379).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 357.

Докуча́ти, ча́ю, єш, сов. в. доку́чити, чу, чиш, гл. Надоѣдать, надоѣсть, докучать, докучить, досаждать, досадить. Шевч. 448. Мухи йому не докучають, бо тоді ще ніяка нужа не буває. Осн. 1862. V. А старший хлопчик лазить, голосить та докуча матері. Кв. Та вже ж мені та докучила та чужая та сторононька. Лукаш. 11. Біда докучила. Мет. 66. Я стала докучати своїй матері, щоб дула мені їсти. Рудч. Ск. І. 79. Также безлично. Чуб. V. 10. Повернусь на другий бік, або що, бо вже докучило одним боком лежати. Рудч. Ск. II. 92.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 415.

вгору