ДОКО́ЧУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ДОКОТИ́ТИСЯ, очу́ся, о́тишся, док.
1. Котячись, досягати якого-небудь місця, певної межі. Докотився м’яч до тину, * Образно. Хвилі лізуть на берег і одкочуються назад. Ще хвилі — докочуються до слідів на піску (Ю. Янов., IV, 1959, 45).
2. перен., розм. Доходити, доводити себе до чого-небудь небажаного. Емпіріокритики докотились до твердження, що мозок не є орган мислі, що мисль можлива без мозку (Біогр. Леніна, 1955, 102).
3. Доноситися (про сильні, розкотисті звуки і т. ін.). Від Перекопу докочуються гарматні гули (Гончар, Таврія.., 1957, 716); Мов прірву прорвало, докотився крик до мого вуха (Мирний, І, 1954, 189); Луна від пісні понеслася далеко-далеко, докотилась до села (Цюпа, Назустріч.., 1958, 377); // Доходити, поширюватися, ставати відомим. Все частіше докочувались про Каховку різні чутки (Гончар, Таврія, 1952, 7); Нові й нові вісті, як хвилі велетенського моря, докочувалися до палат госпіталю (Скл., Легенд. начдив, 1957, 21).
4. розм. Діставатися, добиратися, доїжджати куди-небудь. Докотився поїзд до Поста Волинського (Довж., Зач. Десна, 1957, 9); За товариською гутіркою надвечір докотилися до Одеси (Ірчан, II, 1958, 364); * Образно. Докотилася весна й до Києва (Дмит., Розлука, 1957, 305).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 354.