ДОГА́НА, и, ж. Засудження, несхвалення чиєї-небудь поведінки, чиїхось учинків і т. ін.; осуд. Краще розумна догана, ніж дурна похвала (Укр.. присл.., 1955, 394); І поет від свого люду Не почує слів догани (Л. Укр., І, 1951, 386); // Офіційна негативна оцінка чиїх-небудь учинків, чийогось ставлення до роботи і т. ін. [Ромодан:] Скажіть, Федоре Гавриловичу, а за що вам дали сувору догану в сорок другому році? (Корн., II, 1955, 299); Правильно зробив комсомольський комітет, знявши з нього догану (Руд., Вітер.., 1958, 432).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 338.

Дога́на, ни, ж.

1) Порицаніе, хула; упрекъ. Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурного. Ном. № 5686.

2) Недостатокъ, порокъ. А що мені за догана, що я руда та погана — за те мій батько багач. Чуб. V. 1139. Дога́ну да́ти. Осудить, охулить, упрекнуть, найти недостатокъ. Козаченько за дівчину та три копи дав та щоб її ніхто не займав, ніхто не займав, за ручку не взяв, перстеня не зняв і догани не дав. Мет. 317. Що Лукенька у батенька дитина була, усім вона парубочкам догану дала. Чуб. V. 1157. Свита добра, ніхто догани не дасть. Борз. у. Ум. Дога́нка, дога́нонька, дога́ночка. Любить тебе отець, любить тебе мати, тільки тобі доганочки, що ти небагатий. Чуб. V. 118. Тільки тобі доганочки, що ти не чорноброва. Чуб.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 406.