ДО́ВБНЯ, і, ж.
1. Великий, перев. дерев’яний молот або взагалі велика дерев’яна палиця з потовщенням на кінці. Де ще те теля, а він уже з довбнею бігає! (Укр.. присл.., 1955, 176); Геркулес, піднявши здорову довбню, замірявся на страшного лева (Н.-Лев., III, 1956, 39); Лагодили [козаки] пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев’яні довбні (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 329); * У порівн.В цей час Роман опустив на його щелепи важкий, мов довбня, кулак (Стельмах, Хліб.., 1959, 475).
2. перен., лайл. Про нетямущу, дурну людину. Почув [Захар], як Харитон Павлович нарешті гримнув, стримуючи голос і гнів: — Та, замовкни ти, довбне нетесана! (Ле, Право.., 1957, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 330.