ДОБРОХІ́ТЬ, присл. Те саме, що доброві́льно. — Як ти, кажу, не хочеш доброхіть, то я тебе силою віддам [заміж] (Вовчок, І, 1955, 234); [Янас:] Треба ще й боротися, ..треба здобувати краще життя, бо доброхіть ніхто нам не дасть його (Ірчан, II, 1958, 286).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 326.

Доброхі́ть нар. Добровольно. Не підеш доброхіть — силою поведемо. МВ. І. 73. А він то (Сомко) не таківський, щоб оддав доброхіть булаву. К. ЧР. 329.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 399.