ДИ́ШЛО, а, с. Те саме, що ди́шель. Незабаром рослі балагульські коні, розгойдуючи біля дишла масивний дзвоник, везли до Кракова пана підполковника (Стельмах, II, 1962, 256); — Голос великий [у гармати] та розум малий, а треба так, щоб як те дишло — куди повернеш, туди й вийшло (Панч, Іду, 1946, 32); — А в лобогрійці дишло поламане! (Вишня, І, 1956,379); * Образно. Поламане вже дишло прийдеться [Гітлеру] повертати на Берлін (Гонч., Вибр., 1959, 154).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 292.