ДИТИ́НКА, и, ж. Зменш.-пестл. до дити́на 1, 2. Дитинка спить, а доля її росте (Номис, 1864, № 1681); [Груїчева:] Я ніколи не повірю, щоб Люба була справді такою дитинкою, яку вона з себе удає (Л. Укр., II, 1951, 56); — Розумну дитинку, Химо, маєте, — заздрили їй молодиці (Кач., II, 1958, 21); * У порівн. На зеленому горбочку, У вишневому садочку, Притулилася хатинка, Мов маленькая дитинка (Л. Укр., І, 1951, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 288.