ДИКУ́НСЬКИЙ, а, е. Прикм. до дику́н 1. — Ми були на дикунському обряді повноліття.. сина вождя племені, — вернувся до розповіді етнограф (Вол., Місячне срібло, 1961, 77); // Власт. дикунам. Дикунським кокетством оддавало од темно-рожевого очіпка з якимись давніми ріжками на голові (Вас., І, 1959, 300); // перен., зневажл. Дуже грубий, жорстокий. Дикунська розправа сколихнула в його лагідній душі всі сили благородного обурення і священного гніву (Смолич, Мир… 1958, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 276.