ДИКУ́НКА, и, ж. Жін. до дику́н 1, 2. Жінка сказала: «Це маленька дикунка..» (Ю. Янов., І, 1954, 45); Часто з жахом відчувала [Настя], яка вона безпорадна дикунка і як не підготовлена до життя (Тулуб, Людолови, І, 1958, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 276.