ДИКТА́Т, ч.

1. род. у. Політика нав’язування, диктування своїх умов, вимог з боку уряду сильної імперіалістичної країни урядові слабішої країни; // перен. Влада диктатора. Американські капіталісти хотіли б підгорнути під свою владу, під свій диктат капіталістів усіх інших країн (Смолич, VI, 1959, 490); // рідко. Те саме, що дикта́тор 1. Павлик засвоїв собі тон диктата (Кол., Терен.., 1959, 348).

2. род. а. Угода, договір між урядами країн, коли сильніша країна диктує свою волю слабішій всупереч її бажанню. Франц терпляче вислухував запальні промови про «безсмертність тевтонського духу» і про велику образу, якої було завдано Німеччині версальським диктатом (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 129).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 275.