ДИВО́ЧНИЙ, а, е, рідко. Те саме, що ди́вний. Його Наталя зустрічає І з нею голубе дівча, — Та щось дивочне поміча Мале дитя (Рильський, Поеми, 1957, 173); — О, там у нас природа зав’язала Дивочний вузол: річка ліс, гора, Розкішні землі і чудові глини (Вирган, Квіт. береги, 1950, 109).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 273.