ДИВИНА́¹, и́, ж., розм. Те саме, що ди́во. [Карпо:] Одне скажу. Дивина у світі коїться, ще й яка дивина! (Кроп., II, 1958, 120); У наші часи не дивина, що сільська дівчина стає артисткою (Чаб., Шляхами.., 1961, 16).

ДИВИНА́², и́, ж. Дворічна висока трав’яниста рослина з ясно-жовтими квітками, відвар яких використовується в медицині. До ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки (Коцюб., II, 1955, 375); У всіх квітів високі стебельця.. Та найвищі від усіх — дивина й петрів батіг (Донч., III, 1956, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 270.

Дивина́, ни́, ж.

1) Удивленіе, диковина. Бач, якої дивини наросло на отій вербі. Лохв. у.

2) Раст. Царскій жезлъ, Verbascum Lychnitis. ЗЮЗО. І. 140. Да посадю я дивину, да зеленую єлину, червоную калину. Чуб. III. 321. Сім миль мосту, а на кінці мосту дивина, а на тій дивині цвіт на весь світ. Ном. стр. 290, № 14. Ум. Диви́нка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 382.

дивина́ —

1) див. ди́во;

2) дворіч­на висока трав’яниста рослина з ясно-жовтими квітками, відвар яких використовують у народній медицині; любить сухі, навіть ске­лясті, сонячні місця; у народній загадці символізує Великдень: «Сім миль мосту, а на кінці мосту дивина, а на тій дивині цвіт на ввесь світ»; у Карпатах рослину наділяли магічними властивостя­ми; відваром рослини лікували захворювання простудного характе­ру, у ньому купали дітей, — «аби були великі»; на Волині цвітом ди­вини виводили бородавки, на Ки­ївщині — гоїли рани.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 182.