ДЗЯ́ВКАННЯ, я, с. Дія за знач. дзя́вкати і звуки, утворювані цією дією. Він минає ворота і під сміх та дзявкання собачки підходить до хатинки (Стельмах, II, 1962, 288); * Образно. Стелеться голос трембіти, заглушаючи одноманітне дзявкання почорнілої дзвіниці (Стельмах, Над Черемошем, 1952, 182).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 268.