ДЗЬОБ, рідко ДЗЮБ, а, ч. Подовжена загострена і покрита рогівкою ротова частина у птахів і деяких тварин. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нічну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима (Н.-Лев., II, 1956, 216); — Іхтіологи, здається, кажуть, що меч-риба своїм дзьобом іноді пробиває обшивку корабля в океані… (Кучер, Чорноморці, 1956, 180); Посварилась сойка з дубом, А за що — бог знає; Грозить кігтями і дзюбом, Верещить і лає (Фр., XIII, 1954, 327); // перен. Такої форми деталь, пристрій у знаряддях праці і т. ін. Щоб комбайн з соломопресом обслуговувала одна людина, на пресі встановлена світлова сигналізація обриву шпагату і звукова сигналізація намотування шпагату на дзьоб (Колг. Укр., 8, 1961, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 268.

Дзьоб, дзьо́ба́ти и пр = Дзюб, дзюбати и пр. Н. Вол. у. Харьк. г. Дзьо́бом сі́сти. Остаться на мѣстѣ, не подвинуться. Дзьобом сидиш, — ні за що рук зачепити, ніде заробити. Кролев. у. В кого є худібка, до той якось виборсається, того й на заробітки пустять, а голиш все таки дзьобом сяде. О. 1862. IV. 106.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 379.