ДЗВЯК¹, у, ч. Те саме, що дзвя́кання. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд (Вовчок, І, 1955, 27).

ДЗВЯК², виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару (по металевих або скляних предметах).

2. Уживається як присудок за знач. дзвя́кати і дзвя́кнути. Коні відходили й сходились знов, аж на диби ставали. Дзвяк — і схрестилися шаблі (Тич., І, 1957, 270).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 265.

Дзвяк I, ку, м. Металлическій звукъ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 378.