ДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, недок.

1. Виклика́ти звуки, ударяючи в дзвін, калатаючи дзвінком або б’ючи по деяких предметах. Він [паламар] один. знає, по кому і як дзвонити (Мирний, III, 1954, 87); Покоївка дзвонила склянками (Коцюб., II, 1955, 257); * У порівн. Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, ..І, мов дзвоном дзвонить, Говорить (Шевч., II, 1953, 138); // Видавати дзвін (дзвеніння). Дзвони дзвонять, наче музики грають (Н.-Лев., II, 1956, 25); Знову дзвонить телефон (Кучер, Чорноморці, 1956, 31).

2. Виклика́ти до телефону дзвінком телефонного апарата; говорити по телефону. — Дзвонили ви до Русевича? — спитав Петров.. — Двічі дзвонив (Шовк., Інженери, 1956, 58); [Надія:] А мій Гордій теж приїхав? [Ромодан:] Скоро буде, дзвонив мені… (Корн., II, 1955, 283).

3. перен., розм. Пез потреби багато говорити; базікати, поширювати чутки, плітки і т. ін. І побігла [Хвеська], і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними (Україна.., І, 1960, 224).

Дзво́нить у ву́хах (у голові́) — те саме, що Дзвени́ть у ву́хах(у голові́) (див. дзвеніти² 2). У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути (Мирний, IV, 1955, 304).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 265.

Дзвони́ти, ню́, ниш, гл.

1) Звонить. Ще не дзвонено до церкви. Г. Барв. 156. Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять. К. Досв. 127.

2) Звенѣть, бряцать. Іще таки і послі Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею. К. ЧР. 14. Ой ключа мої, срібні злоті, ой не дзвоніте, не голосіте. Чуб.

3) Разглашать. А жіночки лихо дзвонять, матері глузують, що москалі вертаються та в неї ночують. Шевч. 67.

4) Дзвони́ти по ко́му, — по душі. Звонить по усопшему. Ном. № 8322. По дівчинонці дзвони дзвонили. Мет. 96.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 378.