Про УКРЛІТ.ORG

дзвенячий

ДЗВЕНЯ́ЧИЙ, ДЗВЕНЮ́ЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до дзвені́ти 1. Пливуть і тануть передзвони, — Байдужі до житейських справ… Дзвенячим містом, Авіньйоне, Іще Рабле тебе назвав (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 85); Просто на тебе падає з дзвенючим пронизливим свистом металевий хижак (Гончар, Людина.., 1960, 89); Мов зливки золота із срібних лопат дзвінких раптом за спиною Котовського сипнув хто в потоки! Це його хлопці, горді за нього, ..сміхом дзвенючим сипонули..! (Тич., І, 1957, 272).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 264.

вгору