Джиґу́н, на́, м.

1) Повѣса; ловеласъ. Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо. Лавр. 61. Ой джиґун, джиґун, джиґунець, який гарний молодець. Чуб. V. 1125.

2) Родъ кушанья изъ сирівцю. О. 1862. VI. 43. Зварила мені мати джиґуна, наївсь, та все пити хочеться. О. 1862. VI. 43.

3) = Джоґан. Св. Л. 40. Ум. Джиґуне́ць. Чуб. V. 1125.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 376.

джиґу́н (зменшені — джиґуне́ць, джиґу́нчик) —

1) зальотник, бала­мут, ловелас. Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо (пісня); Ой джиґун, джиґун, джиґунець, який гарний мо­лодець (П. Чубинський); Побачила джиґуна, трохи я не вмерла (пісня);

2) народна страва з сирівцю́ (див.).