ДЕ-НЕ-ДЕ́, присл., розм. В окремих місцях, рідко, мало де. Верби стоять — не стенуться. Проз їх віти де-не-де визирають далекі зорі (Вас., І, 1959, 131); Лише де-не-де спалахували і мерехтливо миготіли сліпенькі вогники (Смолич, V, 1959, 215).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 242.

Де-не-де́, нар. Кой-гдѣ. Удосвіта встав я… темно ще на дворі, де-не-де по хатах ясне світло сяє. К. Досв. Тілько де-не-де димок над кучею золи піднімається та по вітру як давнішняя слава Синопа розлітається. Морд. (Млр. л. сб. 92).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 367.