ДЕРКА́Ч¹, а́, ч. Невеликий перелітний птах з жовтувато-бурим оперенням, який відзначається характерним скрипучим криком. Не співає соловейко, Лиш деркач дере, Вмерла вже весна кохана, Жаль мене бере (Дн. Чайка, Тв., 1960, 347); Висока трава чіплялася за ноги, скрипів деркач, кумкали жаби, але Сава Петрович нічого цього не помічав (Донч., VI, 1957, 175); *У порівн. Брехач — як деркач: усе дерчить (Укр.. присл.., 1955, 189).

ДЕРКА́Ч², а́, ч.

1. Стертий віник. Весела загадка сміється, Що із брехні спекла калач, — Як свіжий — віником він зветься, А як пристаріє — деркач (Гл., Вибр., 1957, 317); Він.. пильно обтрусив старим деркачем великі й довгі, аж за коліно, чоботи й пішов до хати (Епік, Тв., 1958, 395); * У порівн. Посіклася пишна грива, Мов деркач зробився хвіст (Воскр., З перцем!, 1957, 62).

2. перен. Про щось обсмикане, обірване. — Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї додільне платтячко, де ж їй ходити таким деркачем! (Свидн., Люборацькі, 1955, 73); З мерзлої землі вставали деркачі брудного, дорідного, торішнього бур’яну (Ле, Мої листи, 1945, 183).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 252.

Дерка́ч, ча́, м.

1) Коростель (птица). Rallus crex. А в очереті та деркач дере, пусти, мати, на юлицю, бо аж плач бере. Лавр. 32.

2) Вѣникъ безъ листьевъ, голикъ. Баба вловила, в міх положила, деркачем била. Ном. № 9627.

3) Названіе вола тонкаго и высокого, съ подтянутымъ животомъ. КС. 1898. VII. 46.

4) Трещетка вѣтряная или ручная для спугиванія птицъ въ огородѣ или саду. Части ручн. деркача: па́льки, карбо́ваний вало́к, фіст. Шух. І. 112, 166, 167.

5) Родъ игры съ трещеткой. Ив. 43. Ум. Дерка́чик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 371.