ДЕРЕНЧА́ТИ, чи́ть, недок. Видавати уривчасті дрижачі звуки. Маланка.. бухика по хаті, аж шибки деренчать (Коцюб., II, 1955, 32); Кілька млинків, крутячись на вітрі, весело деренчали, гули (Донч., IV, 1957, 71); // перен. Звучати уривчасто; дрижати (перев. про голос). Простуджений його голос деренчав, мов тріснута посудина (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 60).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 248.

Деренча́ти, чу́, чи́ш, гл.

1) Дребезжать. Г. Барв. 26.

2) Жужжать. Увійшов у омшівник, бжола тільки що чути деренчить, ну, ще жива. Черниг. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 369.