ДЕКЛАМА́ТОР, а, ч.

1. Той, хто виступає з декламацією. Подекуди помітно засмучених декламаторів (Вас., І, 1959, 314); [Горбунов:] Представитись дозвольте. Горбунов Іван! Артист, письменник, декламатор! (Тич., І, 1957, 303); Першими виступили декламатори. Потім голосистий Дімка.. проспівав дві пісеньки (Збан., Старший брат, 1952, 53).

2. перен. Збірник віршів для декламування. Не ввійшли сюди [у збірник] також дрібнички «Хмари», «Утома», «Самотній», що появилися в декламаторі «Розвага» та альманасі «З потоку життя» (Коцюб., III, 1956, 287).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 234.