ДЕ́БРІ, ів, мн. Зарослі густим непрохідним лісом, чагарником і т. ін. місця. Як він любить оцю річку, зелені довкола луки, несходимі дебрі карпатських лісів, гори! (Кол., Терен.., 1959, 41); // Глуха, малоприступна, дика місцевість. Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! (Шевч., І, 1951, 395); * Образно. [Жінка:] Приїхали [до Канади], ні слова не розуміли.. Пішли в ці дебрі, далеко від людей (Ірчан, II, 1958, 170).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 228.