ДВІ́РНИ́К, дві́рника́, ч.

1. Працівник будинкоуправління, що стежить за чистотою і порядком у дворі та на вулиці біля двору. Він зайшов до двірника, почав розпитувати його (Мик., II, 1957, 343); Двірники ще замітали вулиці й поливали тротуари з довгих шлангів (Кучер, Чорноморці, 1956, 41).

2. розм. Рухома стрілка для механічного очищання вітрового скла автомашини від снігу, пилу, крапель. Дощ барабанив по криші [покрівлі] лімузина, спливав по вікнах, з лобового скла його запопадливо стирали механічні двірники (Дмит., Розлука, 1957, 224); Водій пильно вдивлявся у невелике півколо очищеного «двірником» вітрового скла (Веч. Київ, 7.IV 1958, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 219.