двоєві́р’я — поєднання дохрис­тиянської віри певного народу з новою, християнською вірою (у нас — поганства, або язичництва, з християнством); простий народ нелегко відривався від свого ста­родавнього й довго вважав нову віру панською, тому двоєвір’я гли­боко ввійшло в його душу, а також у його мову (наприклад, дієслово віддава́тися, тобто «виходити за­між», не християнського періоду, а ще язичницького, пop. у Марка Вовчка: «Живіть, поки моя Марта віддасться», пop. вираз дівка на від­данні); персоніфікації явищ при­роди — відгомін язичництва у мо­ві: дощ іде, сонце заходить, вітер лютує; характерні для української мови безпідметові речення на -ло (напр., у О. Кобилянської: «Мову йому відібрало», «Кинуло її в га­рячку», «Руки й ноги йому покри­вило») завжди передають фаталь­ний зміст, оскільки підметом у них виступає неназване лихо (лихе), щось нечисте як відгомін старо­давніх вірувань у злі сили, що впливають на життя людини, її психічний стан, фізичне здоров’я; пop. ще номінальний підмет «во­но» у реченнях на зразок «що воно там гуде (шумить, ходить)?»; ще зовсім живе і завжди свіже дво­євір’я в «Слові о полку Ігоревім»; народ зберіг до сьогодні дохристи­янський весільний обряд, що піз­ніше став церковним (всі його ат­рибути, дії та наймення — персні, вінці, пов’язання рук, водіння навколо аналою, пиття з одного келиха, весільну лексику); взага­лі церковне вінчання для народу тривалий час було другорядною річчю; так званий «шлюб на віру», без церковного вінчання, коли во­но з якихось причин неможливе, відомий у нас від давнини дотепер (один із сотників гетьмана Мазе­пи, сотник Чигиринський, звався Невінчаним; пop. також оповідан­ня М. Коцюбинського «На віру»); самі слова вінок, вінчати, вінчання — стародавні, а відповідні грецькі так і не прижилися; так са­мо основні релігійні терміни зали­шилися ще з дохристиянських ча­сів (Бог, Госпо́дь, моли́тва, моли́ти­ся, не́бо, рай, пе́кло, гріх, же́ртва, храм, свя́то, святи́й); християнські свята припасовували до свят до­християнських, храми будували на місці старих каплиць, що також сприяло двоєвір’ю; старі боги ста­вали або злими (бісівськими) си­лами, або добрі якості окремих з них переносилися на християн­ських святих (наприклад, якості Перуна на святого Іллю, якості Велеса на святого Власія, а якості Ярила на святого Юрія); силу но­вого для народу Хресного знамен­ня (Хреста) і досі вживають при кожній життєвій потребі з огляду на старі обряди та вірування (по­бачивши вперше місяць-молодик, треба перехреститися, щоб щастило цілий місяць; запалюючи світло в хаті, теж треба перехреститися, бо до хати входить бог вогню; заходячи в воду, перехрестися, а то водяник утопить тебе; перехрес­тись, як падає зоря з неба, бо то людина померла; позіхаєш, пере­хрестися, щоб ротом не влізла в те­бе нечиста сила; хрестяться перед працею (їдою) і по закінченні; хрест — погибель нечистому (звід­си приповідка «боїться, як чорт хреста»); з дохристиянського часу зостався у великій пошані схід (див.); літературним прикладом змішання стародавніх вірувань, оповідань і переказів з християнським віровченням стали апо́крифи (див.); головні негативні ознаки поганства, за І. Огієнком, інтерна­ціональні (обман, кривава помста, насильство); різновидом обману є лицемірство, зокрема й у питаннях віри, що виливається в двоєвір’я й фарисейство; відгомоном цього є численні приповідки про двоєвір’я як лицемірство (на словах віра в християнського Бога, а на ділі за­бобонне запобігання перед поган­ськими божками): «Як прийде бі­да, не поможе й свячена вода», «Має Бога на язиці, а дідька в зу­бах», «І Богові свічка, й чортові огарок», «Богом свідчиться, а чор­та за хвіст держить», «І з попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слова», «Святим ноги цілує, а людей мордує», «Бога молить, а хлопа неволить», «В середу постила, а кобилу вкрала», «Богові свічку, а чортові дві», «Богу мо­литься, а чорту вірує», «І нашому Богу, і вашому», «На язиці Бог, а в душі чорт», «Постава свята, а сум­ління злодійське», «Чоловік Бо­жий, а душа дідька», «Зверху свя­тий та божий, а всередині на чорта схожий», «Ні Богові свічка, ні чор­тові кожух», «На Бога дивиться, а чорта бачить»; пop. у Нечуя-Левицького: «Позіхав, хрестячи рота за кожним разом»; «Кайдашиха на ніч хрестила ножем вікна й двері».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 170-171.