ДВОБІ́Й, бо́ю, ч.

1. Бій, боротьба двох супротивників за викликом одного з них; поєдинок. Треба помститися за рану, за образу, за все. Але як? Коли? Позиватися? Викликати на двобій? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 38); Став він перед Щасним у таку позу, ніби викликав його на двобій (Збан., Єдина, 1959, 164); * Образно. Ще скажу я — в час двобою, Коли смерть зове на герць, — Знай, мина війна війною, Не здолавши вірних серць (Ус., Сини, 1947, 112).

2. Збройне зіткнення, боротьба двох ворожих сил. Це знову напад? З ворогом двобій? Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій! (Тич., II, 1957, 79); Сухий брязкіт зброї провіщав, що вороги зійшлися.. в останньому смертельному двобої (Кач., Вибр., 1947, 156).

3. перен. Боротьба думок, поглядів. — Несподівано ми встряли з ним у дискусію.. Це був прекрасний мітинговий двобій (Ю. Янов., II, 1958, 225); У картині пристрасного словесного двобою Гната Голого з полоненим Шмигельським [у драмі «Сава Чалий»] в усій повноті розкрито ворожість до народу цього шляхтича (Іст. укр. літ., І, 1954, 468).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 219.

двобі́й — бій, боротьба двох су­противників за викликом одного з них; поєдинок; у старовину зброй­ні сутички з ворогом називали по­лем (звідси «поле битви»); первіс­но — рід Божого суду, знаний у всіх народів: мав перемогти не той, хто мав більшу силу чи кращу зброю, а той, на чиєму боці була правда і Божа воля; у нашій історії відомі двобої київських князів — Володимира Великого з печенізьким ханом, Мстислава Сміливого з касозьким князем Редедею; за літописами, відомий також леген­дарний двобій киянина Кирила Кожум’яки з печенізьким велет­нем; пізніше двобій став також за­собом вирішення «справ честі»; двобої широко подано в народних казках фантастичного змісту, пop., наприклад, «Котигорошко».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 170.