ДАЛЕБІ́, рідко ДАЛЕБІ́Г, невідм., розм. Уживається у знач. вставних слів: правду кажучи, справді [ж, бо], дійсно і т. ін. — Я, далебі, в тім не виною, Що так роз’їхався з тобою (Котл., І, 1952, 145); Далебі, він сам себе не пізнавав (Гур., Новели, 1951, 56); — Сьогодні до вас я з рабом чорношкірим. — Здобутий у турків? Красунь, далебіг (Бажан, Роки, 1957, 277); // у знач. частки таки. — Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі (Коцюб., І, 1955, 209); Далебі немає чого поспішати (Головко, II, 1957, 179).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 207.

Да́лебі́, да́лебі́г нар. Ей-ей, право. Далебі, що правда. Макс. Ой не смійся, дівчинонько, далебі не смійся! Я у тебе молодої отрути наївся. Мет. 90. Ей, шануйся, кола хоч, бо далебі колись тмумно-здо-тло спишу на спині. Ном. № 3600. А мої (діти) вже й геть то живучі. Такого їх, такого їх, що далебіг не знаю, що й діяти. Левиц. І. 139.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 356.