ГІ́РКО.
1. Присл. до гірки́й 1,3. Над водою гірко і п’янко пахло осиковими сережками (Стельмах, Хліб.., 1959, 466); Гірко жилося Тарасові в рідній сім’ї через злидні та недостачі (Мирний, V, 1955, 309); І плаче гірко Ярославна В Путивлі-граді на валу (Мал., Звенигора, 1959, 36).
2. у знач. присудк. сл. Про відчуття гіркого смаку. — Щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків (Кв.-Осн., II, 1956, 473).
3. у знач. присудк. сл. Про почуття прикрості, болю. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі (Мирний, II, 1954, 83); Що то за мука до нікого живого словечка не промовити — се дуже гірко (Стеф., III, 1954, 23); То був у них веселий вечір, багато вони сміялися, хоч Крутоярові на серці було гірко (Собко, Біле полум’я, 1952, 273).
4. розм. Уживається у знач. багато, дуже, сильно, важко. [Савка:] Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш? (Вас., III, 1960,64); —Як не роблю гірко, а зимою, дивись, ізнов нічим ока запорошити. Ні в мішку, ні в горшку (М. Ол., Чуєш.., 1959, 7).
5. виг., розм. За народним звичаєм — вигук за весільним столом, що виражає прохання до молодих поцілуватися. Весілля… Всі дружно гукають: — Гірко!.. Гірко!.. (Руд., Остання шабля, 1959, 253); Тут «гірко» хтось давай кричать. Таке там почалося… При генералі цілувать Марину довелося (Воскр., Цілком.., 1947, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 75.