ГІМН, у, ч.

1. Урочиста пісня, прийнята як символ державної або класової єдності. Коли ж над головами заширяв Величний гімн Радянського Союзу, — Із рук дітей у височінь злетіли З веселим плеском білі голуби, Весни і миру вісники крилаті… (Рильський, І, 1956, 423); * У порівн. Ні, це не просто гра схвильована уяви, Не спогад давніх дій, луна десятиліть. Це — голос боротьби, безсмертності і слави, Як гімн вітчизни, гордо нам звучить (Бажан, Роки, 1957, 214).

2. Урочиста хвалебна пісня або музичний твір на честь кого-, чого-небудь. Дівчата.. стоять Перед Кіпридою і влад Співають гімн (Шевч., II, 1953, 269); Я співаю гімна тобі [Києве], моє велике місто! (Ю. Янов., І, 1958, 108); Як справжній гімн революції, гімн самовідданої боротьби трудящих мас прозвучав «Вічний революціонер», написаний у 1905 р. великим класиком української музики Лисенком на полум’яні слова Ів. Франка (Мист., 5, 1955, 6); * У порівн.Хор кінчає витяжну мелодію, ніби гімн русалкам, гімн весні (Н.-Лев., III, 1956, 316).

3. перен. Захоплена хвала кому-, чому-небудь. Натхненні поетичні гімни сонцеві, вітрові, дощеві проспівані Тичиною в цій книзі [«Сонячні кларнети»] (Поезія.., 1956, 18); Художнім гімном їй [інтелігенції] був «Платон Кречет» О. Корнійчука (Талант.., 1958, 224); «Троянди й виноград» — це задушевний гімн труду і красі людини (Мал., Думки.., 1959, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 70.

гімн — урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту; вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами — гербом, прапором тощо); породжений культовими піснями (наприклад, в Елладі спі­вали на честь Аполлона (пеан), Діоніса (дифірамб), у добу Середньо­віччя знаний як хорал); у світському використанні став пов’язуватися з урочистими подіями загальнона­ціонального значення, з офіційни­ми церемоніями, демонстраціями і т. ін.; державний гімн України — «Ще не вмерла Україна», офіційно прийнятий після проголошення незалежності України (1991), сло­ва написав П. Чубинський (1862), а музику — спочатку М. Лисенко, потім М. Вербицький; у XIX— XX ст. у ролі національних гімнів використовувалися інші пісні — «Заповіт» Т. Шевченка, «Не пора» (сл. І. Франка, муз. Д. Січинського), «Вічний революцьонер» (сл. І. Франка, муз. М. Лисенка), а та­кож молитва Г. Кониського «Боже великий єдиний»; поряд із термі­ном гімн (з грецьк. — «похвальна пісня») вживається й українське слово сла́вень.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 136.