ГУ́ЩА, і, ж.
1. Густий відстій, осад на дні посудини, що виділяється з рідини. Кухарі.. піділляли теплою водою гущу з недоварених горошин (Фр., II, 1950, 265).
2. Густий ліс. І серед понурої, осінньої ночі князівський замок в освітленні багаття видавався зачарованим палацом серед непроходимої гущі (Ірчан, II, 1958, 43); // чого. Густі зарості чого-небудь. З розбігу Сахно шубовснула в самісіньку гущу колючого чагаря (Смолич, І, 1958, 90).
3. перен. Місце найбільшого скупчення кого-, чого-небудь. Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось нирнути в його теплу глибінь, в саму гущу (Вас., IV, 1960, 24); Петро й Саливон незчулись, як і вони опинилися в гущі бою (Панч, Гомон. Україна, 1954, 343); З завмерлим серцем продирався [жовнір] через гущу колючих дротів (Кобр., Вибр., 1954, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 201.