ГУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм. Видавати, створювати протяжний, розкотистий звук, шум і т. ін. Блискавиці раз поз раз миготіли, висвічуючи у невеличкі вікна, а грім гурчав (Мирний, IV, 1955, 88); Голосно гурчав мотор автомобіля, певно, шофер вже заганяв на ніч свою машину в гараж (Кучер, Полтавка, 1950, 4); Десь кудкудачуть кури і гурчить літак (Довж., III, 1960, 386); * Образно. Аудиторія [гірників] задоволено гурчала, і перегомін кількох десятків голосів зливався в джмеляче гудіння (Досв., Вибр., 1959, 283).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 197.

Гурча́ти, чу́, чи́ш, гл.

1) Гудѣть, журчать. Де взялися бурі й вітри, — і стучать, і гурчать. Лукаш. 81. Дощ гурчить. МВ. ІІ. 187.

2) Ворковать. На церкві голуб гурче. Гол. IV. 438.

3) Рычать. Іди у ліс, будеш медведьом та й будем гурчати, поки світа. Гн. І. 69.

4) О свиньѣ: имѣть случку. Угор.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 342.