ГУЛЯ́КА, и, ч. і ж. Той (та), що любить гуляти (у 2, З знач.). Горпина ж з молодих літ була не гуляка (Григ., Вибр., 1959, 123); Князь виявився п’яницею, гулякою, вкрай розбещеною людиною (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 365).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 191.

Гуля́ка, ки, м. и ж.

1) Кутило, гуляка. К. ЧР. 353. Де ж ти тепер, моя мила, що ти мене знарядила п’яницею бурлакою і ледащом-гулякою. Чуб. № 1061.

2) ж. Правая чепіга. Прил. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 339.