ГУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм. Видавати сильні, різкі звуки, шуми і т. ін. Грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили (Мирний, IV, 1955, 238); Гукають паровози за гаєм голубим (Сос.. Близька далина, 1960, 41).
ГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. перех. і без додатка. Голосно вимовляти, виголошувати які-небудь слова, звуки. -Добридень, кумо! — Вовк гукає, — Той снить, хто щастя має! (Гл., Вибр., 1957, 37); Його помітили з грузовиків і привітно замахали руками, щось почали гукати (Кучер, Чорноморці, 1956, 46); // перех. Голосно кликати кого-небудь. Оце в неділю збираюсь було на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа (Коцюб., І, 1955, 298); Вони починають гукати Вустимка, але він мовчить (Багмут, Опов., 1959, 14); // неперех., з інфін., із спол. Голосним викрикуванням пропонувати комусь що-небудь, запрошувати когось куди-небудь і т. ін. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщій подавати (Мирний, III, 1954, 263); Петрусь почав підбігати, гукаючи, щоб Гапочка його наздоганяла (Ю. Янов., 1, 1958, 351).
2. неперех., на кого, розм. Голосно лаяти кого-небудь, кричати на кого-небудь. Німець розлютувався, гукає на наймитів, збавляє всім плату на поправку машини (Мирний, IV, 1955, 246); — Якби не гукати на вас, не думати за вас, то було б з вашої роботи стілько потіхи, як із торішнього снігу (Фр., І, 1955, 60); Жінки злякано гукали на метушливу дітвору (Досв., Вибр., 1959, 200).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 190.