ГУГНИ́ТИ і ГУГНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., розм.
1. Те саме, що гугня́вити. — Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір, славні люди були! — Угу, — гугнить ворона, а рака кріпенько держить (Стор., 1, 1957, 29); — Ач, клятий, винуєшся, — незлобно гугнив дід Овсій (Юхвід, Оля, 1959, 155).
2. Звучати неясно; звучати набридливо, монотонно. Всі замовкли і стали прислухаться, аж справді десь далеко гугнів.. [мисливський] ріг (Стор., І, 1957, 390); Знову гугнить телефон. Тривожні дзвінки (Коч., І, 1956, 614).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 188.