ГУ, виг.

1. Уживається при потребі окликнути кого-небудь. — Коли слухаємо, щось по лісу гукає, та так далеко, що й голос ледве доносить, а далі все ближче та ближче: — А, дядьку, гу!.. (Морд., І, 1958, 57).

2. Звуконаслідування, що передає гудіння вітру і т. ін. По садках — гу-!.. гу-у! (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає, падає… (Головко, І, 1957, 140); // Звуконаслідування, що передає безперервний плач. А зозуленька як ку, так ку! а я молода, як гу, так гу! (Чуб., V, 1874, 589).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 185.