ГРУ́ДДЯ́¹, гру́ддя́, с.

1. Збірн. до гру́да¹ 1. — Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі (Мирний, IV, 1955, 97).

2. Те саме, що гру́да¹. 2. Оце згадав Давид — аж загорілися роз’ятрені спогадом ноги, розбиті, в крові: тягли ж на аркані по мерзлому грудді (Головко, II, 1957, 179); * У порівн. По.. обличчі Загайчика поскакала усмішка, як по грудді (Вільде, Сестри.., 1958, 68).

ГРУ́ДДЯ², я, с. Збірн. до гру́да². Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн (Довж., Зач. Десна, 1957, 271); 3 груддя зруйнованих стін в усі боки поповзла потривожена комашня (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 179.

Гру́ддя́, дя́, с. соб. Комки (земли, глины). Дід уже і груддям кидав і палицею. Рудч. Ск. II. 37. Кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя. Мир. ХРВ. 129.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 332.