ГРОЗИ́ТИ, грожу́, грози́ш, недок.

1. Попереджати з погрозою про покарання; погрожувати. Почала [Одарка] розказувати все: як її замикали на ніч саму у горницю, як грозили й били (Вовчок, І, 1955, 43); — Спіймав мене ти з носилками — зараз грозиш під суд віддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? (Тют., Вир, 1960, 31); // Робити загрозливий жест. Олена зайшла знов Петрові перед обличчя і знов протирала очі і грозила пальцем (Март., Тв., 1954,122); * У порівн. У лівій руці тримав [Андрій] залізо, а права, без пальців, високо здіймалась над головою, наче комусь грозила (Коцюб., II, 1955, 90).

2. Містити в собі яку-небудь загрозу, небезпеку; загрожувати. Над Римом золота тіара, Як роги чорта у казках, Грозить бідою і пожаром (Сос., І, 1957, 470); Йому грозили холод і тумани (Гонч., Вибр.,1959, 127).

3. перен. Лякати своєю близькістю, можливістю здійснення. [Зося:] Гнатику, соколе мій! Нам грозить розлука (Фр., IX, 1952, 352); Я поліг біля Ржева, Кат грозить ще Москві (Мал., Серце.., 1959, 198); // Залякувати чим-небудь. Грозять війною нам весь час, а ми війни не хочем (Забіла, Промені, 1951, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 173.