ГРИ́ЗТИ, зу́, зе́ш; мин. ч. гриз, ла, ло; недок., перех.
1. Міцно здавлюючи зубами, роздрібнювати що-небудь тверде. В печері сиділа стара зайчиха і гризла головку капусти (Н-Лев., III, 1956, 292); Вона гризе чорний сухар (Кучер, Чорноморці, 1956, 391); Лосик спокійно напився води, обдивився навколо і почав гризти молоді галузки горобини (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 51); * Образно. Десять років недарма Гризли ви граніт науки… (Воскр., Подивись.., 1962, 52); // Кусати, здавлювати зубами. Устя лежала і гризла якесь стебло (Коцюб., II, 1955, 215); Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку (Тулуб, Людолови, І, 1957, 20); Сидів [Левко] у себе в кабінеті, гриз кулаки (Цюпа, Назустріч.., 1958, 205).
2. розм. Сильно жалити, кусати. — Треба ж було тоді впертися? Завіз би зерно — і не гризли б казенні блощиці (Стельмах, Кров людська… І, 1957, 173).
3. перен., розм. Постійно надокучати причіпками, докорами, лайкою. — Спершу то таки чоловік трохи шанував, а потім то ще гірше бити почав та ще й докоряє, гризе по цілих днях (Л. Укр., III, 1952, 471); 3 невісткою не вжилася [Параска], тепер чоловіка гризе (Горд., II, 1959, 264).
◊ Го́лову гри́зти див. голова́.
4. перен. Мучити, непокоїти, хвилювати (про думки, почуття і т. ін.). Нудьга за своїми хлопцями.., за вільною працею гризла мене щодня (Вас., IV, 1960, 34); Гризла її совість, що вона зробила прикрість панні, яка знає її сина (Вільде, Сестри.., 1958, 344); Дмитра гризла, не давала заснути досада, злість через невдачу (Коз., Гарячі руки, 1960, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 166.