ГРАЙЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який любить грати, пустувати; жвавий, пустотливий. Ситі грайливі коні, зробивши красиву дугу в повітрі, стрибали черев дерев’яний парканчик (Донч., І, 1956, 71); Обабіч шляху молоді осокорини, мов грайлива дітвора, стоять, взявшись за руки (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 98); * Образно. Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева.., над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко (Вовчок, І, 1956, 203); // перен. З швидкими мінливими рухами; рухливий. Вона зараз з мамою, а може й сама сидить десь біля моря і жбурляє камінці в шипучу піну грайливих хвиль (Досв., Вибр., 1959, 13); Грайливі зайчики бігали по стінах, виблискуючи всіма барвами райдуги (Зар., Світло, 1961, 68).
2. Який виражає веселощі, жарт. Гарна Зіна! Правда, очі в неї якісь грайливі.. Та хіба ж погано, коли у дівчини веселі очі? (Автом., Щастя.., 1959, 119); В тон дядьковому грайливому настрою Густав задерикувато спитав: — Може, в Ліндесхольм махнемо? (Хижняк, Килимок, 1961, 96); Грайливий вираз на обличчі [Ніни] зник, поступившись почуттю боязкої настороженості (Добр., Тече річка.., 1961, 4).
3. Який шумує і піниться (про вино і шипучі напої); пінистий. Грайливе вино іскрилося в келихах (Кучер, Чорноморці, 1956, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 154.