ГОСПО́ДАР, я, ч.

1. Той, хто займається господарством, хто веде господарство. Ні, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока (Коцюб., II, 1955, 83); Піклуючись про майбутній врожай, хороші господарі слідом за комбайнами лущать стерню, вчасно орють грунт під озимину (Рад. Укр., 29.VIII 1962, 1).

2. чого і без додатка. Те саме, що вла́сник 1. Не той господар землі, що по ній бродить, а той, хто по ній за плугом ходить (Укр.. присл.., 1955, 69); Робітники, які жили в злиднях, стали господарями фабрик і заводів (Корн., Разом із життям, 1950, 128); // Приватний наймач робочої сили. Заходила в Дем’янівку, .. дуже жадалось мені побачити своїх перших господарів (Вовчок, І, 1955, 13); Ой ще бурлак не стелився, Вже господар причепився: «Вставай, бурлак, годі спати, Вже час воли в поле гнати» (Фр., XIII, 1954, 38); // заст. Заможний селянин. — Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! (Н.-Лев., II, 1956, 368); За селом, на горі, в підперезаному тополями хуторі, жив господар на всю губу — богобоязливий церковний староста Кіндрат Комар (Ковінька, Кутя.., 1960, 23).

3. чого, перен. Повновладний розпорядник. Ставши господарем своєї долі, український народ за роки Радянської влади перетворив свою землю в квітучий індустріально-колгоспний край (Ком. Укр., 11, 1967, 5); Він вирішив обійти німця далеко з тилу, наблизитися до нього звідти, звідки той його не очікував, і самому стати господарем становища (Загреб., Європа 45, 1959, 51).

4. Глава сім’ї, господарства. Господар з господинею частують гостей (Л Укр., III, 1952, 730); На хутір приїхав.. Верига в дочкою. Такому гостеві усі зраділи в домі, а найбільше господар (Панч, Гомон. Україна, 1954, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 140.

госпо́дар (зменшено-пестливі — господа́рик, господа́рчик господа́ренько) —

1) хазяїн у господі, домі, господарстві; також голова роди­ни, господарства; у народі госпо­даря (передусім заможного селя­нина) завжди оцінювали прискіпливо, за його працею, — «господаря видно по господарству», «господар на всю губу», «господар з тебе кеп­ський, як з собачого хвоста сито», «справжній господар в руках но­сить ніж, а у шапці голку», «за доб­рим господарем і худоба сумує»,«господаря пізнають по воротах». Де господар не ходить, там нивка не родить (прислів’я); Що ж місячик — то господарик, що сонечко — то господинька (пісня — відгомін дохристиянського обожування не­бесних світил);

2) (з великої літе­ри) Пан Госпо́дар — давнє язич­ницьке божество, найстаріший бог Світла або Неба, можливо, Сварог, батько Дажбога; у колядках він гарний, пишний, гордий та бага­тий; живе на горі на великому дво­рі, який стоїть на сімох стовпах, обгороджений золотим терном, з дорогими золоченими ворітьми; кругом нього слуги, а він сидить за понакриваними столами, на яких стоять золоті свічі, золоті кубки з вином, лежать калачі з ярої пше­ниці; на Господареві сорочка як лист тоненька, як біль біленька, випрана в Дунаї, висушена на ту­ровому розі; через калинові та зо­лоті мости до нього приходять у гості боженько — золоте сонечко, місяць, зорі і дрібен дощик; сам Господар ходить у рай по калино­вім мосту (див. міст 4); його стріча­ють янголи; в образі Господаря вбачаємо якогось світлого бога, можливо, Білобога, старого, муд­рого і поважного, явно старшого над богинею Сонцем та інши­ми небесними світилами; богиня Сонце — можливо, його дружина. Ішов, перейшов місяць по небі: Зір­ниця сестриця каже: «Ходи до мене бога шукати!» Найшли ми бога, Па­на Господаря (колядка);

3) (з малої літери) пан-господар — в обрядо­вих різдвяних піснях — хазяїн, господар дому (звичайно господар-хлібороб), до якого шанобли­во звертаються колядники (щедрувальники), вітаючи родину з Но­вим роком і Різдвом Христовим,зичачи їй усіляких гараздів. Чи до­ма, дома цей пан-господар? Цей пан-господар на ім’я Михайло? (колядка); Щоб і хліб родився, Щоб і скот плодився, Щоб і наш пан-гос­подар Нічим не журився (колядка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 149-150.