ГОРОДИ́ЩЕ, а, с., архл. Поселення, укріплене валами і ровами. Германці і слов’яни жили в селах. Але в них були укріплені місця, захищені земляним валом і частоколом, де вони ховали свої сім’ї, худобу і майно під час ворожих набігів. Слов’яни називали ці місця «городищами» (Іст. середніх віків, 1955, 4); Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався (Скл., Святослав, 1959, 7); // Місце, де збереглися рештки укріпленого поселення. Острів цей, куди ми висадились, зовуть городищем, бо тутечка була перша будова січовиків (Стор., І, 1957, 253); Серйозні заперечення викликають також погляди про архаїчність керамічного комплексу роменських городищ (Вісник АН, 7, 1957, 20). ГОРОДІ́ННЯ, я, с. Дія за знач. городи́ти 1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 136.