ГОРОБЕ́ЦЬ, бця́, ч. Маленький сірий птах, який живе перев. поблизу житла людини. Горобці стрибали по тинах, по оселях, осідали на землю, цвірінькали кругом зеленого саду (Мирний, 1,1954, 236); Восени й горобець — багатій (Мур., Бук. повість, 1959, 9); * У порівн. Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх (Вовчок, І, 1955, 135).

◊ Стрі́ляний (стари́й) горобе́ць — про того, хто має великий досвід, кого важко обдурити. —Вологу закриваємо. А зараз — квадрати почнемо робити .. Уже вміємо… Стріляні горобці (Кучер, Трудна любов, 1960, 494); — Адже ми з вами, Мар’я Олексіївна, старі горобці, нас на полову не піддуриш (Черн., Що робити?, перекл. Дукина, 1936, 135).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 135.

Горобе́ць, бця́, м.

1) Воробей. Веселий як горобець. Ном. № 8471. Води — горобцеві по коліна. Ном. № 14048.

2) Названіе вола цвѣтомъ подобнаго оперенію воробья. КС. 1898. V. ІІ. 42.

3) Родъ орнамента на писанкахъ. МУЕ. І. 205. Ум. Горо́бчик, горо́бчичок. Горобчичок манісінький, на ніженьку кривісінький. Грин. III. 662.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 314.

горобець —

1) (зменшено-пест­ливі — горо́бчик, горо́бчичок, горо­беня́, горобеня́тко — пташа гороб­ця) маленький сірий птах, який живе перев. поблизу житла люди­ни; птахові притаманна шлюб­на символіка, а також символіка спритності, моторності, злодій­ства; у народному світосприйман­ні набув недоброї слави — якщо б’ється в шибку, то в родині буде покійник або погані вісті; єдиний із птахів, що не святкує Благовіщення і в’є у цей день гніздо; стара християнська легенда оповідає: коли Христос помирав розіп’ятим на хресті, то вояки, які перевіряли, хто на Голгофі ще живий, підій­шли до Христа, і горобці відразу зацвірінькали: «Жив-жив! Жив-жив!»; цим вони виявили, що Ісус ще живий, і після цього йому во­яки поперебивали ноги; відтоді го­робці приречені лише по смітни­ках шукати поживи; у Галичині кажуть, що «горобець — дідьчин птах»; з осені на Семена горобців забирає до себе чорт, і їх восени і взимку стає мало; горобця за його провину часто мучать, особливо діти (про це пише П. Куліш у «Чорній раді»); старому (стріляно­му) горобцеві народ не відмовляє в мудрості та хитрощах, — «старого горобця на полову не зловиш», «старого горобця не підманиш», «то стріляний горобець», «стріля­ного горобця на полові не обду­риш», «знає старий горобець усі шпари в клуні»; птаха змушує до цього його «шкідницька доля», — «горобець не сіє, не жне, а зернят­ка клює», «горобці шкоду роблять, а синиця в спаш упаде»; птах сим­волізує також легковажність («Го­робці тобі в голові цвірінькають»), життєрадісність та витривалість («Веселий, як горобець», «Горо­бчик — жвавий хлопчик», «Горо­бець на все удалець»); виступає та­кож символом найменшої міри: «Води — горобцеві по коліна», «Ліпше горобець у руці, ніж жура­вель у небі» (краще мала, та ко­ристь, ніж велика, та непевна); за поведінкою горобців визначали можливі погодні зміни, — «горобці збираються зграйками — на дощ», «як горобці купаються, то дощ буде». Горобець — молодець, а ластівка краща (М. Номис); Горобець малень­кий, а серденько має (М. Номис); Летів горобець через хлівець та угору хур, хур (загадка — дим); Горобчи­чок манісінький, на ніженьку кривісінький (Б. Грінченко);

2) рід на­ціонального орнаменту на писан­ках.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 146-147.