ГОРЛА́СТИЙ, а, е, розм. Який має гучний голос. Його думки далеко були від книжки; його очі знай бігали то поза вікном, де горластий півень несамовито голосив на увесь двір, то по хаті… (Мирний, IV, 1955, 28); — Вилупляться вони [пташенята], і зозуленя між ними, горласте та люте (Хижняк, Невгамовна, 1961, 265); // Який любить голосно поговорити, посперечатися на повний голос; крикливий. «Божеські» прихильники — заялозені лавошники та горласті перекупки з базарів, мотали без упину язиками (Ю. Янов., І, 1958, 63); — Повинна зайти [Річинська] до мене й порадитись, бо інакше заклюють її ті горласті баби (Вільде, Сестри.., 1958, 173).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 132.